Перейти до основного вмісту
100%
ГолосиПолітика

Коаліційна ставка Айзенкота: чи варте усунення Нетаньягу політичної залежності від РААМ?

Поки Мансур Аббас розповідає про переговори за участю ісламістської та ультраортодоксальних партій, перед Ізраїлем постає питання, що виходить далеко за межі коаліційної арифметики.

Перекладено ШІ, мова оригіналу: англійська

Політична криза в Ізраїлі вступила в новий і дедалі показовіший етап.

11 листопада голова РААМ Мансур Аббас повідомив, що тривають обговорення можливої співпраці між його ісламістською партією та ультраортодоксальними фракціями Ізраїлю, потенційно за підтримки Об’єднаного списку, для сприяння формуванню нового уряду.

Це повідомлення пролунало лише через три дні після того, як президент Іцхак Герцог доручив Гаді Айзенкоту сформувати наступну коаліцію Ізраїлю.

Жодної угоди ще не укладено, а ультраортодоксальні партії публічно не підтвердили домовленості, описаної Аббасом. Проте запропонована парламентська формула оголює головну суперечність, що стоїть на шляху політичних амбіцій Айзенкота.

Колишній начальник Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю, який представляє себе захисником національних інтересів Ізраїлю, може опинитися в залежності від партій, чиї політичні пріоритети різко відрізняються від його власних.

І все це породжує неминуче запитання: Невже усунення Біньяміна Нетаньягу стало важливішим за створення згуртованого уряду, здатного керувати Ізраїлем?

Вибори 27 жовтня призвели до формування роздробленого Кнесету.

Традиційний блок Нетаньягу здобув 53 місця. Альянс Айзенкота з чотирьох партій отримав 48. РААМ та Об’єднаний список разом мають ще 19.

Арифметика проста. Політика значно складніша.

Айзенкот не може зібрати парламентську більшість лише зі своїми нинішніми союзниками.

Він мусить залучити додаткових партнерів, заручитися зовнішньою парламентською підтримкою, домовитися з «Лікудом» Нетаньягу або зіткнутися з перспективою ще одних виборів.

Аббас, схоже, сповнений рішучості скористатися цією політичною можливістю.

Його заявлена готовність допомогти Айзенкоту сформувати уряд свідчить, що РААМ може стати впливовим учасником процесу, навіть формально не увійшовши до кабінету.

Цю відмінність не варто відкидати як суто технічну деталь.

Щоб мати парламентський вплив, партії не потрібні міністерські посади. Уряд меншості, залежний від зовнішньої підтримки, мусить постійно зважати на те, чи й надалі голосуватимуть на його користь партії, які забезпечують його існування.

Тому питання не лише в тому, хто обіймає посади в кабінеті.

Воно в тому, хто може визначати, чи втримається уряд.

10 листопада, коли зібрався Кнесет Ізраїлю 26-го скликання, депутати від Об’єднаного списку вийшли із сесійної зали під час виконання Гатікви, державного гімну Ізраїлю.

Цей інцидент був особливо значущим, оскільки Об’єднаний список належить до партій, чия зовнішня парламентська підтримка обговорюється в контексті можливого уряду на чолі з Гаді Айзенкотом.

Мансур Аббас, голова РААМ, залишався стояти під час гімну, хоча й не співав. Ця відмінність має значення, особливо під час оцінки позицій і поведінки окремих партій.

Сам вихід із зали порушує питання, що виходять за межі парламентського церемоніалу.

Гатіква символізує історичне прагнення єврейського народу до національного самовизначення. Для багатьох ізраїльтян вона є засадничим вираженням єврейської ідентичності держави.

Водночас виборча платформа Об’єднаного списку прямо кидає виклик панівному сіоністському політичному консенсусу. Його представники мають демократичне право висловлювати незгоду з національними символами, так само як ізраїльські виборці мають право ставити питання про наслідки цієї незгоди для парламентської співпраці.

Це занепокоєння стає особливо актуальним, коли виживання майбутнього уряду може залежати від тих самих депутатів.

Розбіжності щодо національної ідентичності Ізраїлю можуть перерости в конфлікти навколо освіти, вимог щодо національної служби, законодавства у сфері безпеки та реакції уряду на регіональні загрози. Чи перешкоджатимуть ці розбіжності парламентській співпраці, поки невідомо, але просто ігнорувати їх не можна.

Є також різниця між тим, щоб дозволяти партії висловлювати свої позиції як обраній опозиційній фракції, і тим, щоб домовлятися про угоду, яка дає їй важелі впливу на збереження законодавчої підтримки уряду.

Авігдор Ліберман, який сам є учасником політичного блоку, що прагне замінити Нетаньягу, публічно розкритикував вихід із зали та поставив під сумнів перспективу коаліційної співпраці з його учасниками.

Його реакція показує, що ці побоювання поділяють не лише прихильники Нетаньягу.

Для Айзенкота питання цілком конкретне: Яка угода могла б узгодити заперечення Об’єднаного списку проти ключових елементів національної ідентичності Ізраїлю із зобов’язаннями уряду, який називає себе сіоністським?

Відповідь потребує більшого, ніж заяви про спільне протистояння Нетаньягу. Вона потребує публічно визначених зобов’язань, чітких меж парламентської співпраці та пояснення того, як розв’язуватимуться розбіжності щодо засадничих національних питань.

Політичним партіям Ізраїлю не обов’язково погоджуватися щодо кожного національного символу, щоб брати участь у демократичному житті. Але уряд, який розглядає можливість спиратися на їхню підтримку, мусить відверто говорити про наявні політичні розбіжності та компроміси, яких це може вимагати.

Під час виборчої кампанії Айзенкот прямо відкинув можливість включення РААМ до уряду під його керівництвом. Він також визначив умови для потенційних коаліційних партнерів, зокрема підтримку Ізраїлю як єврейської та демократичної держави, загальну національну службу та визнання ХАМАС терористичною організацією, яку необхідно знищити.

Ці принципи були представлені як такі, що не підлягають обговоренню. Проте політична ситуація, що складається, ставить його перед незручним випробуванням.

Ультраортодоксальні партії вже давно заперечують проти обов’язкової військової служби для своїх громад. РААМ історично дотримувалася позицій, що суперечать важливим елементам сіоністського політичного консенсусу. До Об’єднаного списку входять фракції, які мають суттєві розбіжності щодо національної ідентичності Ізраїлю та його політики безпеки.

Як Айзенкот має намір узгодити ці розбіжності?

Чи приймуть його партнери його умови, чи ці умови поступово втрачатимуть сенс у міру просування переговорів?

Політичний лідер не може вести виборчу кампанію під гаслами непохитних принципів, а потім вважати їхнє втілення необов’язковим лише тому, що парламентська арифметика стає незручною.

Якщо Айзенкот здатен досягти справжньої угоди, не поступаючись заявленими зобов’язаннями, він має представити її публічно. Якщо ні, ізраїльські виборці заслуговують знати, від яких обіцянок він має намір відмовитися.

Аббас — не новачок у коаліційній політиці Ізраїлю.

Він розуміє, що порівняно невеликі партії можуть мати значний вплив, коли більші політичні блоки не здатні самостійно забезпечити собі більшість.

Його останні коментарі свідчать про готовність допомогти Айзенкоту замінити Нетаньягу, зберігаючи водночас гнучкість щодо конкретного характеру участі РААМ.

Також з’являлися повідомлення, що Аббас може бути готовий прямо визнати ХАМАС терористичною організацією в обмін на справжнє політичне партнерство.

Таке визнання варто було б вітати, але його не слід вважати надзвичайною поступкою. Після різанини 7 жовтня визнання терористичної природи ХАМАС має бути базовою вимогою до відповідального політичного лідерства.

Так само визнання тероризму ХАМАС не повинно автоматично знімати ширші розбіжності щодо національної безпеки, державного управління чи характеру ізраїльської держави. Ці розбіжності потребують змістовних політичних переговорів, а не символічних заяв, зроблених під тиском термінів формування коаліції.

Аббас має повне право представляти своїх виборців і домагатися законного парламентського впливу. Але Айзенкот має не менш важливий обов’язок пояснити практичні наслідки будь-якої угоди, якої він досягне.

Протистояння між Аббасом і Нетаньягу додає ще один показовий вимір. Після виступу Нетаньягу на відкритті Кнесету 26-го скликання Аббас звинуватив прем’єр-міністра в підбурюванні та заявив, що його висловлювання наражають на небезпеку його самого та його родину.

До таких побоювань слід ставитися серйозно. Політичні розбіжності ніколи не повинні ставати виправданням погроз чи насильства.

Аббас також заявив, що Натан Ешель, довірена особа Нетаньягу, зв’язався з ним, щоб з’ясувати позицію РААМ щодо запропонованих законодавчих ініціатив і можливого формування альтернативної коаліції.

Це твердження, яке не доводить, що Нетаньягу особисто уповноважив когось вести переговори, ускладнює спроби зобразити політичні контакти з РААМ як неприйнятні самі по собі.

До кожного політичного лідера мають застосовуватися однакові стандарти.

Проте наявність політичних контактів не тотожна зобов’язанню спільно керувати державою. Значення мають характер угоди, зобов’язання, які вона створює, і політика, яку вона уможливлює.

Саме такої прискіпливої оцінки має зазнати Айзенкот.

Нетаньягу публічно закликав до створення уряду єдності за участю сіоністських та ультраортодоксальних партій. Айзенкот тим часом працював над альтернативною конфігурацією, яка зрештою може залежати від парламентської підтримки РААМ та Об’єднаного списку.

У співпраці з обраними арабськими представниками немає нічого недемократичного за своєю суттю. Їхні виборці — громадяни Ізраїлю, які мають право на представництво.

Але демократична легітимність не усуває потреби оцінювати політичну сумісність коаліційних партнерів.

Айзенкот мусить відповісти, чому компроміс із Нетаньягу, вочевидь, менш бажаний, ніж значні ідеологічні поступки, які можуть знадобитися для здобуття підтримки фракцій із суперечливими позиціями щодо національної служби, національної ідентичності та безпеки.

Уряд єдності не усунув би політичних розбіжностей в Ізраїлі. Він також не звільнив би Нетаньягу чи будь-кого іншого від відповідальності за минулі провали. Проте він міг би створити основу для співпраці між партіями, які загалом погоджуються щодо національного характеру Ізраїлю та ключових пріоритетів безпеки.

Відкидати цю можливість, водночас розглядаючи більш ідеологічно роздроблену конфігурацію, — означає потребувати переконливого пояснення.

Просто обіцяти замінити Нетаньягу недостатньо.

Ізраїль не може дозволити собі перетворити формування свого наступного уряду на вправу з політичної помсти.

Іран залишається стратегічною загрозою. Наслідки 7 жовтня й далі визначають безпекове середовище Ізраїлю. Військова готовність, суспільна згуртованість і регіональна дипломатія потребують складних рішень, підкріплених надійною парламентською основою.

Уряд, чиє виживання залежить від несумісних політичних вимог, ризикує перетворити кожне важливе рішення на переговори про власне існування.

Айзенкот знає, наскільки важлива стратегічна узгодженість. Його військова кар’єра будувалася на оцінці цілей, виявленні загроз і підтриманні оперативної дисципліни.

Тепер ті самі принципи мають бути застосовані до його політичних амбіцій.

Якщо запропонований ним уряд справді спирається на спільну національну програму, він має оприлюднити її та пояснити, як її учасники забезпечуватимуть її дотримання.

Якщо він існує передусім тому, що кілька фракцій об’єднує бажання усунути Нетаньягу, цього недостатньо для керування країною, яка стикається з надзвичайними викликами.

Ця відмінність принципова.

Політична опозиція може здобувати голоси. Сама по собі вона не може дати національної стратегії.

Поки Аббас описує переговори, що набирають обрисів, саме на Айзенкота тепер лягає обов’язок довести, що його коаліційний проєкт є чимось більшим за ситуативний союз.

Адже головне питання не в тому, чи зможе Айзенкот зібрати достатньо парламентських голосів, щоб стати прем’єр-міністром.

Воно в тому, чи зможе він керувати Ізраїлем, не дозволяючи прагненню влади поставити під загрозу принципи, які він, за його словами, захищає.

Статті в «Голосах» пишуть учасники спільноти. Думки, факти й зображення належать авторам; TheStateOfIsrael.com їх не перевіряє і не схвалює.

Коментарів поки немає.

Щось пішло не так

Не вдалося виконати цю дію. Перевірте з’єднання та спробуйте ще раз.