Перейти до основного вмісту
100%
ГолосиПолітика

Небезпечна ставка Гаді Айзенкота: коли усунення Нетаньягу стає важливішим за управління Ізраїлем

Поки збирається Кнесет 26-го скликання, законодавчий наступ Айзенкота ставить фундаментальне питання: як далеко він готовий зайти, щоб не допустити Нетаньягу до влади?

Перекладено ШІ, мова оригіналу: англійська

Гаді Айзенкот не став довго приховувати свої пріоритети. Першого ж дня роботи Кнесету 26-го скликання його партія «Яшар» разом з іншими фракціями внесла законопроєкти про створення державної комісії з розслідування різанини 7 жовтня, запровадження обмеження термінів повноважень для прем'єр-міністрів і скасування великих інституційних реформ, ухвалених за Беньяміна Нетаньягу.

На папері ці заходи подають як спробу відновити підзвітність і зміцнити демократичні інститути. На практиці ж їхній час, політичний контекст і можливі наслідки викликають серйозні запитання щодо розсудливості Айзенкота та його пріоритетів.

Ізраїль заслуговує на те, щоб за 7 жовтня хтось відповів. Він також заслуговує на уряд, здатний захищати свої національні інтереси, не ставлячи власне політичне виживання в залежність від партій, чиї позиції докорінно суперечать його стратегічним пріоритетам.

Ці дві цілі ніколи не повинні взаємно виключати одна одну.

Звірства 7 жовтня 2023 року — один із найтяжчих провалів в історії Ізраїлю. Розслідувати політичні, військові, розвідувальні та інституційні рішення, що передували різанині, не просто доречно — це необхідно.

Але підзвітність не може починатися й закінчуватися Беньяміном Нетаньягу.

Сам Айзенкот обіймав посаду начальника Генштабу ЦАХАЛу з 2015 по 2019 рік — у період, коли ізраїльський силовий апарат діяв, спираючись на уявлення про ХАМАС, які заслуговують на всебічну перевірку.

Ця історія не доводить його особистої відповідальності за 7 жовтня. Проте вона робить неминучим ширший висновок: будь-яке достовірне розслідування має вивчити інститути, доктрини й рішення, які впродовж багатьох років формували безпекову позицію Ізраїлю.

Серйозне розслідування не повинно захищати від перевірки ні політиків, ні генералів, ні посадовців розвідки, ні колишніх військових керівників.

Тому незалежність, повноваження та порядок призначення членів запропонованої комісії слід ретельно оцінити. Родини жертв 7 жовтня заслуговують на відповіді, а не на політичний інструмент, замаскований під підзвітність.

Законодавчий порядок денний Айзенкота виходить далеко за межі 7 жовтня.

Обмеження термінів повноважень, зміни в управлінні судовою системою, обмеження виконавчої влади та скасування реформ попереднього уряду зараз просувають разом як частину ширшої спроби перебудувати політичні інститути Ізраїлю.

Деякі з цих заходів заслуговують на серйозне парламентське обговорення. Але їхнє одночасне внесення саме тоді, коли Айзенкот намагається сформувати уряд, створює безпомильне враження політичної кампанії, вибудуваної довкола демонтажу спадщини Нетаньягу.

Опозиція до Нетаньягу — легітимна політична позиція.

Вибудовувати цілу стратегію управління довкола усунення однієї людини — це вже щось інше.

Ізраїль стикається із загрозами безпеці, регіональною нестабільністю, складними економічними рішеннями та невирішеними питаннями щодо свого довгострокового стратегічного курсу.

Ці виклики вимагають лідерства, заснованого на послідовній політиці, а не на політичній образі.

Діяльність Нетаньягу відкрита для критики, але незгода з ним не виправдовує того, щоб вважати співпрацю з «Лікудом» апріорі неприйнятною, водночас розглядаючи альтернативні парламентські конфігурації з партіями, чиї позиції може бути значно важче узгодити.

Саме тут політичні розрахунки Айзенкота стають особливо тривожними.

Після виборів у жовтні 2026 року ні блок Нетаньягу, ні сіоністський альянс Айзенкота не здобули парламентської більшості. Через це партії на чолі з арабськими політиками мають достатньо мандатів, щоб потенційно вирішувати, чи зможе вижити альтернативний уряд.

Серед них — «Раам», ісламістська політична партія на чолі з Мансуром Аббасом.

У вересні Айзенкот публічно заявив, що «Раам» не увійде до очолюваного ним уряду, якщо не прийме умов, зокрема визнання Ізраїлю єврейською та демократичною державою і визнання того, що ХАМАС — терористична організація, яку необхідно знищити.

Однак не допустити партію до міністерських крісел — не те саме, що відмовитися від її парламентської підтримки.

Уряд меншості може залишатися політично залежним від зовнішніх голосів, навіть коли партії, що забезпечують ці голоси, не мають жодного міністерства.

Ця різниця надзвичайно важлива.

Якщо Айзенкот відмовиться від коаліції національної єдності з Нетаньягу, але зрештою спиратиметься на зовнішню підтримку «Рааму» чи Об'єднаного списку, він буде винен ізраїльській громадськості переконливе пояснення.

Яких політичних компромісів вимагатиме така домовленість? Які рішення у сфері національної безпеки можуть опинитися вразливими до парламентського тиску? І як він узгодить проголошені принципи з практичними вимогами збереження влади?

Це питання про політичні партії, їхню політику та їхній потенційний вплив на уряд, а не про етнічне походження чи релігію громадян Ізраїлю.

Питання не в тому, чи повинні арабські громадяни брати участь в ізраїльській демократії. Вони мають повне право на політичне представництво.

Питання в тому, чи повинен прем'єр-міністр будувати уряд, виживання якого залежить від парламентських фракцій, що відкидають центральні елементи його порядку денного у сфері національної безпеки.

Існує альтернатива, яку Айзенкот, схоже, не поспішає прийняти: серйозні переговори з Нетаньягу та іншими сіоністськими партіями про створення уряду довкола спільних національних пріоритетів.

Такі переговори, безсумнівно, вимагали б компромісу.

Але компроміс із політичним суперником не повинен автоматично вважатися менш прийнятним, ніж залежність від партій із докорінно відмінними позиціями щодо національної ідентичності Ізраїлю та його безпекової стратегії.

Країна пережила війну, внутрішню поляризацію та глибоку національну травму.

Її політичні лідери мають бути здатні відрізняти особисте суперництво від обов'язків національного лідерства.

Айзенкот, колишній начальник Генштабу ЦАХАЛу, краще за багатьох розуміє, що стратегічні рішення слід оцінювати за їхніми наслідками, а не за емоційною привабливістю.

Той самий стандарт має застосовуватися і до його політичних рішень.

Ізраїль не може дозволити собі лідерство, яке визначається лише опозиційністю

Комісія з розслідування, можливо, необхідна. Інституційну реформу можна обговорювати. Політична підзвітність має залишатися демократичним принципом.

Але жодна з цих цілей не виправдовує стратегії управління, побудованої передусім на тому, щоб не допустити повернення Нетаньягу на посаду.

Айзенкот має довести, що в нього є життєздатний план управління Ізраїлем, а не лише парламентська формула для перемоги над політичним супротивником.

Він повинен пояснити межі будь-якої можливої домовленості з партіями на чолі з арабськими політиками, безпекові принципи, якими він відмовиться поступитися, і чому співпраця з блоком Нетаньягу менш прийнятна, ніж уряд, залежний від зовнішньої підтримки фракцій із протилежними національними пріоритетами.

Зрештою, мірило лідерства — не те, наскільки ефективно політик може ізолювати свого суперника.

А те, чи зможе уряд, який він збудує, захищати країну, відстоювати її основоположні принципи й ухвалювати складні рішення, не жертвуючи національними інтересами заради парламентського виживання.

Ізраїль заслуговує на уряд, збудований довкола його майбутнього, а не на такий, що тримається лише на опозиції до Беньяміна Нетаньягу.

Статті в «Голосах» пишуть учасники спільноти. Думки, факти й зображення належать авторам; TheStateOfIsrael.com їх не перевіряє і не схвалює.

Коментарів поки немає.

Щось пішло не так

Не вдалося виконати цю дію. Перевірте з’єднання та спробуйте ще раз.