На 19 листопада в Шеньчжені заплановано зустріч президента США Дональда Трампа, голови КНР Сі Цзіньпіна та президента Росії Володимира Путіна, яку Пекін називає першим очним тристороннім самітом лідерів цих трьох країн.
До порядку денного входять контроль над ядерними озброєннями, стратегічна стабільність та іранський конфлікт. Трамп також заявив, що має намір порушити питання війни в Україні.
Китай назвав цю зустріч проривною. І з дипломатичного погляду вона, безперечно, такою є.
Три ядерні держави, кожна з власними стратегічними інтересами, що конкурують між собою, сядуть за один стіл, щоб обговорити питання, здатні змінити середовище міжнародної безпеки.
Але за дипломатічним символізмом стоїть питання, яке заслуговує на значно більшу увагу.
Чи може ядерна угода, узгоджена провідними державами світу, справді захистити країни, найбільш уразливі до наслідків її провалу?
Для Ізраїлю це питання далеко не теоретичне.
Ядерні амбіції Ірану не можна розглядати окремо від його військової діяльності в регіоні, ракетних спроможностей та зв’язків зі збройними організаціями по всьому Близькому Сходу.
Десятиліттями Ізраїль розглядає перспективу появи в Ірану ядерної зброї як екзистенційну загрозу своїй безпеці.
Це занепокоєння існує в контексті ширшого стратегічного протистояння, пов’язаного з підтримкою Іраном «Хезболли», палестинських збройних організацій та інших регіональних гравців.
Отже, ядерне питання виходить за межі збагачення урану та технічних механізмів моніторингу.
Воно стосується можливості того, що іранський уряд, маючи засоби ядерного стримування, зможе впевненіше діяти задля досягнення військових і політичних цілей у всьому регіоні.
Угода, досягнута шляхом переговорів, могла б розв’язати частину цієї проблеми. Але її дієвість залежатиме від того, що саме вона обмежує, що можуть перевірити інспектори і що станеться, якщо Тегеран не виконуватиме її умов.
Обмеження ядерної діяльності та регіональна безпека — пов’язані між собою цілі, але вони не взаємозамінні.
Угода, яка зменшує одну категорію ризиків, залишаючи інші без змін, усе одно може бути корисною. Однак її не слід подавати як всеосяжне розв’язання проблеми.
Саміт у Шеньчжені збирає лідерів, чиї країни підходять до Ірану із суттєво різних стратегічних позицій.
Для Вашингтона запобігання поширенню ядерної зброї тісно пов’язане з регіональною безпекою, захистом американських інтересів і зобов’язаннями перед такими партнерами, як Ізраїль.
Для Пекіна стабільність у Перській затоці тісно пов’язана з енергетичною безпекою, комерційними інтересами та ширшими дипломатичними амбіціями Китаю. Нещодавні контакти Китаю з Іраном, Оманом і Саудівською Аравією свідчать про його бажання брати участь у регіональній дипломатії.
Росія підходить до цього питання з огляду на власні безпекові розрахунки, відносини з Тегераном і ширше протистояння із західними державами.
Ці інтереси, які частково збігаються, але все ж різняться, створюють можливості для переговорів.
Вони також створюють потенційні конфлікти.
Китай може надавати пріоритет регіональній стабільності та безперебійній торгівлі. Росія може прагнути ширших стратегічних поступок. Сполучені Штати можуть робити більший акцент на ядерних обмеженнях і стримуванні.
Жоден із цих пріоритетів сам по собі не дивує.
Труднощі виникають тоді, коли угода, прийнятна для трьох урядів, не враховує належною мірою безпекових занепокоєнь держав регіону. Саме тому конкретні умови будь-яких майбутніх домовленостей матимуть набагато більше значення, ніж політична вага самого саміту.
Одним із найпоказовіших явищ напередодні саміту є дипломатична активність Пекіна на Близькому Сході.
Речниця Міністерства закордонних справ Китаю Мао Нін 16 листопада підтвердила, що спеціальний посланець Чжай Цзюнь відвідав Іран, Оман і Саудівську Аравію, щоб обговорити напруженість у регіоні, зокрема ситуацію в Ірані та Ємені.
Пекін описує ці зусилля як спробу заохотити діалог, знизити напруженість у Перській затоці та сприяти політичним рішенням. Така дипломатія заслуговує на увагу, адже вона відображає дедалі більші прагнення Китаю впливати на обговорення регіональної безпеки, виходячи за межі суто економічних відносин.
Проте посередництво передбачає відповідальність.
Дипломатичний процес слід оцінювати не лише за тим, чи зменшує він поточну напруженість, а й за тим, чи створює він умови, здатні зберігатися тривалий час. Деескалація має цінність. Однак тимчасове затишшя не обов’язково свідчить про усунення глибинних джерел конфлікту.
Якщо Китай прагне більшої ролі в безпеці Близького Сходу, практичне питання полягає в тому, чи здатен він допомогти встановити зобов’язання, виконання яких можна забезпечити, а не просто сприяти заявам про дипломатичну добру волю.
Ця відмінність буде особливо важливою в будь-яких переговорах за участю Ірану.
Участь Росії додає ще один рівень складності. Москва підтримує відносини з Тегераном і водночас переслідує власні геополітичні цілі в Україні та за її межами.
Президент Путін може розглядати обговорення Ірану та контролю над ядерними озброєннями як можливості порушити ширші питання щодо міжнародного становища Росії.
Така можливість не робить переговори нелегітимними.
Однак вона ще раз підкреслює важливість того, щоб окремі питання безпеки не ставали розмінною монетою в домовленостях, які можуть вплинути на інші країни. Іранське ядерне питання не слід зводити до поступки в обмін на поступ у розв’язанні не пов’язаної з ним геополітичної суперечки.
Для довготривалої угоди потрібна ясність щодо її цілей, зобов’язань і механізмів забезпечення виконання. Без цих складових навіть вражаюча дипломатична зустріч може дати мало що, крім тимчасового політичного заспокоєння.
Участь Ізраїлю в зустрічі в Шеньчжені не передбачена.
Та й не кожні міжнародні переговори, що зачіпають інтереси Ізраїлю, потребують його офіційної присутності за столом переговорів. Великі держави регулярно обговорюють питання безпеки, які стосуються їхніх союзників і партнерів. Головне — чи серйозно враховують узяті в результаті зобов’язання занепокоєння країн, яких вони стосуються.
Для Ізраїлю кілька питань матимуть особливе значення.
Чи забезпечуватимуть будь-які запропоновані ядерні домовленості інспекторам достатній доступ для перевірки дотримання умов? Чи охоплюватимуть вони незадекларовану ядерну діяльність і чи передбачатимуть реальні наслідки за порушення? Чи зберігатимуть обмеження свою дієвість із часом, а не просто відкладатимуть можливість відновлення занепокоєнь щодо поширення ядерної зброї?
І чи підтримуватиме Вашингтон змістовну координацію з Ізраїлем у міру просування переговорів?
Ці питання мають більше значення, ніж дипломатичні фотографії чи заяви про історичний поступ. Безпека Ізраїлю не може спиратися виключно на запевнення, що угода працюватиме. Вона потребує переконливих доказів того, що ризики справді зменшилися.
Той самий принцип стосується держав Перської затоки та інших країн, уразливих до регіональної нестабільності. Міжнародна дипломатія часто святкує підписання угод.
Однак історія свідчить, що довговічність угоди значною мірою залежить від її побудови, реалізації та готовності урядів-учасників дотримуватися своїх зобов’язань.
Припинення вогню може перервати бойові дії, не усунувши причин війни.
Угода про контроль над озброєннями може запровадити корисні обмеження, не усунувши всіх стратегічних загроз. Дипломатичний прорив може відкрити шлях до стабільності, не гарантуючи її досягнення.
Визнання цих обмежень — не аргумент проти переговорів. Це аргумент на користь оцінювання переговорів за вимірюваними результатами.
Якщо Трамп, Сі та Путін зможуть закласти надійні рамки, які зменшать ядерні небезпеки та допоможуть запобігти подальшій регіональній ескалації, їхня зустріч може стати важливим дипломатичним досягненням.
Але будь-яку угоду слід оцінювати за захистом, який вона забезпечує, а не лише за політичною вагою тих, хто її узгоджує.
Для Ізраїлю ця відмінність має особливе значення. Зустріч у Шеньчжені важлива, бо збирає разом три країни, чиї рішення формують глобальну безпеку. Але остаточне значення саміту залежатиме від того, що відбудеться після нього.
Чи погодять лідери надійний шлях до обмеження ядерної діяльності? Чи будуть чітко визначені зобов’язання Ірану? Чи супроводжуватимуть будь-які зобов’язання дієві механізми перевірки та забезпечення виконання? Чи будуть законні безпекові занепокоєння держав регіону враховані в дипломатичному процесі? І чи приведуть обговорення до практичної співпраці, чи виявлять межі, зумовлені конкуренцією інтересів трьох держав?
Напередодні 19 листопада ці питання залишаються без відповіді.
Світ має вагомі підстави вітати серйозну дипломатію між ядерними державами. Він також має вагомі підстави ретельно вивчати умови, за яких досягаються дипломатичні угоди.
Для Ізраїлю та всього Близького Сходу ставки виходять за межі одного саміту.
Мірило успішної дипломатії — не те, чи можуть впливові лідери узгодити формулювання про мир, а те, чи здатні їхні угоди зменшити небезпеки, через які мир так важко зберігати.
Саме за цим критерієм зрештою слід оцінювати Шеньчжень.
Коментарі
Додати свій голосКоментарів поки немає.